Судова практика

  (о суде присяжных)

19 апреля  2010 года Конституционный Суд РФ провозгласил постановление по делу о проверке конституционности  пунктов 2 и 3 части второй статьи 30 и части второй статьи 325 Уголовно-процессуального кодекса РФ (далее – УПК).

 Поводом к рассмотрению дела послужили запрос Свердловского областного суда и жалобы граждан Файзулина Ф.Р., Кудаева Р.В., Шаваева А.И., Хасанова А.Д., Зайнагутдинова Р.Р.

 Слушания по делу состоялись 2 марта 2010 года.

 ЧАСТЬ ПЕРВАЯ: ПО ЖАЛОБЕ ГРАЖДАН

 Суть проблемы

 В 2008 году был принят Федеральный закон «О внесении изменений в отдельные законодательные акты Российской Федерации по вопросам противодействия терроризму», и внесены изменения в ст. 30 УПК, которым  было установлено, что уголовные дела о преступлениях, предусмотренных   статьями  205 (террористический акт), 278 (насильственный захват власти или насильственное удержание власти), 279 (вооруженный мятеж) не могут рассматриваться судом с участием присяжных заседателей, а должны рассматриваться в составе  трех профессиональных судей.

 Заявители Файзулин Ф.Р., Кудаев Р.В., Шаваев А.И., Хасанов А.Д.,    Зайнагутдинов Р.Р. обвиняются в совершении одного или нескольких из вышеназванных преступлений.

  Позиция заявителей

Заявители указывают на то, что право граждан на суд присяжных закреплено в Конституции РФ. Конституция РФ также гарантирует равенство прав и свобод человека и гражданина. Заявители полагают, что лишение части российских граждан на суд присяжных нарушает конституционный принцип равенства.

 Кроме того, согласно 55 статье Конституции, РФ, в России запрещено принимать законы, отменяющие или умаляющие права человека.  Заявители полагают, что лишение их  права на суд присяжных существенно умаляет и ограничивает их права, поскольку суд присяжных в большей мере, чем другие формы судопроизводства, гарантирует от судебных ошибок. Они утверждают, что подобные гарантии особенно важны тем гражданам,  которым могут быть назначены самые суровые наказания. 

Позиция Суда

 Конституция РФ (статья 20) гарантирует гражданам право на рассмотрение их дел судом с участием присяжных заседателей (далее – на суд присяжных) не во всех случаях, а только при рассмотрении  дел  об особо тяжких преступлениях.

 При этом Конституция устанавливает, что суд присяжных является необходимым составным элементом права на судебную защиту лишь в случае, если обвиняемому может быть приговором суда назначена смертная казнь. В этом случае право на суд присяжных имеет особую конституционно-правовую значимость,  выступает гарантией основного конституционного права человека на жизнь и законодатель не может произвольно и необоснованно отказаться от этой формы судопроизводства.

 Все иные случаи, когда обвиняемому предоставляется право на суд присяжных, должны быть  предусмотренным федеральным законом. То есть Конституция относит к компетенции законодателя определение категорий дел, подсудных суду присяжных.

 Таким образом, согласно Конституции, право на суд присяжных не входит в число основных прав, неотчуждаемых и принадлежащих каждому от рождения, таких, как право на независимый и беспристрастный суд или презумпцию невиновности.  

 Общепризнанные принципы и нормы международного права также не включают право на суд присяжных в число необходимых составных элементов права на справедливое правосудие. Конвенция о защите прав человека и основных свобод не относит это право к числу основных и охраняемых.

 Европейский Суд по правам человека также полагает, что рассмотрение дела судом присяжных не является существенным аспектом справедливого судебного разбирательства.

 За преступления, предусмотренные статьями  205 (террористический акт), 278 (насильственный захват власти или насильственное удержание власти), 279 (вооруженный мятеж) ранее могло быть назначено наказание в виде смертной казни.

 Однако уже на протяжении многих лет действует комплексный мораторий на применение смертной казни, этот вид наказания не может применяться и  происходит необратимый процесс, направленный на ее окончательную отмену. 

При таких обстоятельствах федеральный законодатель вправе вывести названные составы преступлений из-под юрисдикции суда присяжных, если только это необходимо для защиты конституционно значимых ценностей, в том числе прав и законных интересов граждан.

 При ограничении прав граждан, в данном случае – права на суд присяжных, государство должно использовать не чрезмерные, а только необходимые и строго обусловленные этими целями меры.  

 Изъятие из подсудности суда с участием присяжных заседателей дел о терроризме вызвано спецификой этих преступлений, их чрезвычайным многообразием и повышенной сложностью в современных условиях. Федеральный закон от 30 декабря 2008 года № 321-ФЗ был принят в целях оптимального обеспечения эффективности борьбы с терроризмом как одним из основных источников угроз безопасности человека, общества и государства. Федеральный законодатель исходил из того, что средством для достижения конечной цели террористов – оказания воздействия на принятие решения органами публичной власти – служит устрашение населения. А рассмотрение уголовного дела о преступлениях, связанных с террористической деятельностью, представляет особую угрозу для жизни и здоровья участников уголовного судопроизводства, в том числе присяжных заседателей, что может оказывать на них серьезное негативное психологическое воздействие и вызвать у страх за себя и своих близких.

 На суждения присяжных заседателей может существенно отражаться и влияние информации из непроцессуальных источников, которое может сформировать у них предвзятую (обвинительную либо оправдательную) психологическую  установку. Нельзя исключить также вероятность «эффекта давления» (в том числе, угрозами их жизни и физической неприкосновенности), который также не может не влиять на беспристрастность и независимость присяжных заседателей.

 Одним из неотъемлемых свойств права на судебную защиту и необходимым условием справедливого судебного разбирательства является право на беспристрастный суд, предполагающее отсутствие предубеждения и пристрастности судей.

 Федеральный законодатель обязан предусматривать правовые средства обеспечения беспристрастности суда, уполномоченного разрешать дела о терроризме.

 Именно этим было обусловлено  наделение профессиональных судей правомочием рассматривать дела обвиняемых в терроризме.

 Поэтому передача оспариваемыми положениями пунктов 2 и 3 части второй статьи 30 УПК РФ в подсудность суду в составе коллегии профессиональных судей уголовных дел  о терроризме и взаимосвязанных с ним преступлениях сама по себе не может рассматриваться как нарушение гарантий права на судебную защиту, установленных Конституцией РФ.

 Однако Федеральный законодатель, отменяя правовые нормы и вводя новые, не должен придавать обратную силу новым нормам, ухудшающим правовое положение обвиняемого, и не может неправомерно ограничивать субъективные процессуальные права, уже существующие в конкретных правоотношениях.

 Следовательно, если по результатам предварительного слушания судом (до вступления указанного Федерального закона в силу) принято решение о назначении судебного заседания, в котором дело будет рассматриваться судом с участием присяжных заседателей, то такое дело подлежит рассмотрению именно судом присяжных.

 ЧАСТЬ ВТОРАЯ: ПО ЗАПРОСУ СВЕРДЛОВСКОГО СУДА

 Суть проблемы

 УПК предоставляет обвиняемым в тяжких и особо тяжких преступлениях  право выбора состава суда. По их ходатайству дело может быть рассмотрено либо коллегией из трех судей, либо судом с участием присяжных заседателей.

 Тем подсудимым, которые выразили готовность сотрудничать со следствием и с которыми  был заключен договор о таком сотрудничестве, предоставляется право на рассмотрения их дела в особом порядке. Особый порядок принятия судебного решения  заключается в том, что судебное заседание проводится в сокращенном режиме и, в основном, по письменным материалам дела.

 Вместе с тем, согласно  части второй статьи 325 УПК РФ уголовное дело, в котором участвует несколько подсудимых, рассматривается судом с участием присяжных заседателей в отношении всех подсудимых, если хотя бы один из них заявляет ходатайство о рассмотрении уголовного дела судом в данном составе.

 Позиция заявителя

 Свердловский областной суд полагает, что вышеназванная норма нарушает принципы равенства всех перед законом и судом, состязательности и равноправия сторон, поскольку не позволяет одним обвиняемым реализовать свои процессуальные права (в данном случае – на особый порядок рассмотрения их дел) и ставит эти права в зависимость от желания других (и даже одного) обвиняемых.

 Позиция Суда

 Право обвиняемого на суд присяжных закреплено непосредственно в Конституции РФ и не может быть парализовано волеизъявлением других обвиняемых по тому же делу, желающих реализовать свое право, предоставленное им актом меньшей юридической силы – УПК РФ. 

  Поэтому способ разрешения конкуренции норм, закрепленный в части второй статьи 325 УПК РФ, конституционно оправдан и не противоречит  Конституции РФ, при том что не исключена возможность выделения дела для обеспечения его рассмотрения в отношении одних лиц судом в составе профессиональных судей, если это не препятствует всесторонности и объективности разрешения уголовного дела в отношении других лиц судом с участием присяжных заседателей.

Судья-докладчик по делу – Юрий Михайлович ДАНИЛОВ

Председательствовал в процессе  – Валерий Дмитриевич ЗОРЬКИН

Право на захист

Визнання договорів про надання адвокатської допомоги недійсними

РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

5 липня 2006 року колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:

Головуючого Федорової А.Є.
суддів Мизи Л.М., Процик М.В.
при секретарі Непомнящій 0.0.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Судакова Валерія Валерійовича на рішення Київського районного суду М.Одеси від 27 березня 2006 року за позовом Ковриги Сергія Володимировича до Судакова Валерія Валерійовича про визнання договорів про надання адвокатської допомоги недійсними,

ВСТАНОВИЛА:

У лютому 2005 року Коврига С.В. звернувся до суду з позовом до адвоката Судакова В. В. про визнання недійсними договорів про надання адвокатської допомоги від 5 січня 2002 року та 26 жовтня 2002 року.

Позивач зазначав, що адвокат Судаков С.В. протягом 2002-2004 р.р. в якості його представника приймав участь в судах першої інстанції та апеляційному суді Одеської області в кримінальній справі за його обвинуваченням за ст.ст.212 ч.І і 366 ч.І КК України та цивільній справі за його заявою про відшкодування моральної шкоди. Однак він не виконав належним чином свої зобов'язання, передбачені п.2.2 договорів, чим поставив його у важке матеріальне становище. Посилаючись на те, що договори про надання адвокатської допомоги були укладені ним внаслідок збігу тяжких обставин, позивач просив визнати їх недійсними.

Відповідач позов не визнав, мотивуючи тим, що підстави для визнання договорів недійсними відсутні, оскільки позивач був згоден з
умовами договору, він виконав свої зобов'язання згідно умов договорів, однак в подальшому позивач вирішив повернути собі сплачені кошти за виконану ним роботу.

Рішенням Київського районного суду М.Одеси від 27 березня 2006 року позов задоволене частково. Визнано недійсним договір про надання адвокатської допомоги від 26 жовтня 2002 року.

В апеляційній скарзі Судаков В. В. просить скасувати рішення суду та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову, з тих підстав, що суд порушив норми матеріального та процесуального права, обставини, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, не доведені.

'Заслухавши доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню з постановленням нового рішення, з таких підстав.

Встановлено, що в 1998 році відносно директора та засновника ПП „Монте Гранада" Ковриги С.В. було порушено кримінальну справу по факту ухилення від сплати податків та службове підроблення за ст.ст. 212 ч 1, 366 ч.І КК України.

Вироком Ленінського районного суду М.Одеси від 3.12.01 р. Коврига С.В. був оправданий.

10.12.2002 року Коврига С.В. надав Судакову В. В. доручення на ведення його справ в судових, правоохоронних та адміністративних органах з, усіма правами, наданими законом позивачу, потерпілому, в тому числі з правом подачі виконавчого листа до стягнення, одержання присудженого майна чи грошей (а.с.25).

05.01.2002 року Коврига С.В. уклав з адвокатом Судаковим В. В. договір про надання адвокатської допомоги по кримінальній справі, згідно якого адвокат зобов'язався надавати послуги по захисту інтересів Ковриги В.В. в апеляційному суді Одеської області та в правоохоронних органах. За виконану роботу Коврига С.В. зобов'язався виплатити грошову винагороду в розмірі 17000 грн. (а.с.5-6).

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 28.03.02 р.. вирок суду в частині оправдання Ковриги С.В. по ст. 366 ч.І. скасований і справа направлена на додаткове дослідування. В подальшому, постановою помічника прокурора Ленінського району м.Одеси від 25.06.02 р. кримінальна справа за обвинуваченням Ковриги С.В. по ст.366 ч.2 КК України закрита на підставі ст.6 п.2 КПК України.

Адвокат Судаков В.В. брав участь у кримінальній справі як представник Ковриги С.В.

26.10.2002 р. Коврига С.В. уклав з адвокатом Судаковим В. В. договір про надання адвокатської допомоги по представництву його інтересів в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій по цивільній справі про відшкодування шкоди, заподіяної незаконним притягненням до кримінальної відповідальності. Згідно договору Коврига С.В. зобов'язався виплатити адвокату грошову винагороду в розмірі 50% від суми, яка буде присуджена рішенням суду, після її фактичної виплати (а.с.10-12).

Як вбачається з матеріалів справи та матеріалів цивільної справи № 2-912/3 Малиновського районного суду м.Одеси за заявою Ковриги С.В. про відшкодування шкоди, на виконання цього договору адвокат Судаков В.В. 26.11.2002 року подав до суду від імені Ковриги С.В. заяву про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Ухвалою Малиновського районного суду М.Одеси від 1.07.2003 року заяву Ковриги С.В. задоволене частково, стягнуто на його користь 100 000 грн. на відшкодування моральної шкоди.

Адвокат Судаков В. В. брав участь в розгляді цивільної справи, здійснював заходи по примусовому виконанню ухвали суду. Ухвалу суду виконано в березні 2004 року. Кошти в сумі 100000 грн. перераховані на рахунок представника стягувача (адвоката Судакова В.В.) за дорученням Ковриги С.В. від 10.12.2001 року.

17.07.04р. між Ковригою С.В. та адвокатом Судаковим В. В. був проведений розрахунок за договорами про надання адвокатської допомоги від 5.01.02р. та 26.10.02р. Згідно умов договорів Коврига С.В. передав адвокату Судакову В. В. винагороду 67000 грн., що підтверджено їх спільною розпискою (а.с.9).

У лютому 2005 року Коврига С.В. звернувся до прокуратури з заявою про присвоєння адвокатом Судаковим В.В. 67000 грн., стягнутих на його користь рішенням суду.

Постановою прокурора відділу прокуратури Одеської області від ].2.04.05 р. в порушенні кримінальної справи у відношенні Судакова В. В. відмовлено за відсутністю в його діях складу злочину (а.с.37-38).

Постановою Приморського районного суду М.Одеси від 06.06.2005 р., залишеною без зміни ухвалою апеляційного суду Одеської області від 18.08.2005 р., скаргу Ковриги С.В. на постанову прокурора відділу прокуратури Одеської області залишено без задоволення.(а.с.59-60,83-85)
При цьому, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли до висновку, що адвокат Судаков В.В. добросовісно виконав всі обов'язки по наданню Ковризі С.В. адвокатської допомоги по кримінальній та цивільній справі і отримав грошову винагороду за виконану роботу в розмірі, який відповідає умовам договорів від 5.01.2002 р. і 26.10.2003 р.

Задовольняючи позов частково, суд виходив з того, що на час укладення договору від 26.10.2002 року позивач знаходився в скрутному матеріальному становищі, тому що з 1998 року незаконно притягувався до кримінальної відповідальності, не працював, не мав доходів для свого утримання, в січні-лютому 2003 році знаходився на лікуванні, і вказані обставини свідчать про те, що позивач уклав договір внаслідок збігу тяжких обставин, тому цей договір є недійсним на підставі ст.57 ЦК України. А в задоволенні вимог про визнання недійсним договору від 5.01.2002 року суд відмовив з підстав пропуску строку позовної давності.

Проте погодитися з такими висновками суду не можна, оскільки вони не відповідають матеріалам справи та законодавству, що регулює спірні правовідносини.

Відповідно до ст.57 ЦК України (1963р.), якою обґрунтовувалися позовні вимоги, угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин змушений був укласти на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого.
По суті справи встановлено, що Коврига С.В. в зв'язку з притягненням його до кримінальної відповідальності звернувся до адвоката Судакова В.В. за юридичною допомогою і адвокат надав її відповідно до умов зазначених договорів. Вчинення в цей період яких-небудь протиправних дій щодо позивача з боку відповідача не встановлено.

Протиправні дії відповідача, на які посилається позивач, а саме, приховання отримання грошей в березні 2004 року, що поставило його в важке матеріальне становище, навіть у разі їх Доведення не можуть бути підставою для визнання угоди недійсною, як такі, що мали місце після виконання адвокатом своєї роботи по наданню адвокатської допомоги і розрахунку за договорами.

Доводи позивача про те, що адвокат незаконно отримав гроші, які стягнуті рішенням суду на його користь, необґрунтовані і не є підставами для визнання договорів недійсними. Розмір винагороди адвоката був передбачений договорами про надання адвокатської допомоги від 5.01.2002р та 26.10.2002р., які підписав Коврига С.В. добровільно.

Відповідно до ст.12 Закону України „Про адвокатуру" та Правил адвокатської етики, схвалених Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури при Кабінеті Міністрів України 01.10.1999 р. оплата роботи адвоката здійснюється на підставі угоди між адвокатом і громадянином.
Гонорар - передбачена угодою про надання правової допомоги винагорода за «виконані адвокатом дії по наданню правової допомоги. Розмір гонорару законом не обмежений і встановлюється за угодою сторін.

Проте, оцінюючи ці факти, суд дійшов неправильного висновку, що в даному випадку за договором від 26.10.2002р. мало місце значне перевищення розміру винагороди адвоката в сумі 50000 грн.

При цьому суд помилково керувався ст.76 ЦПК України (1963р) , яка не поширюється на дані правовідносини, оскільки регулює розмір присудження стороні, на користь якої постановлено рішення, з другої сторони, понесені нею витрати, пов'язані з оплатою допомоги адвоката, який брав участь у справі, а не розмір гонорару при укладенні угод про надання юридичної допомоги.

Рішення суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання недійсним договору про надання адвокатської допомоги від 05.01.2002 року в зв'язку з закінченням строку позовної давності, не відповідають вимогам закону, оскільки відповідно до ст.71 ЦК України(1963р) строком позовної давності захищається лише порушене право.

Вчинення до укладення або в період укладення цього договору про надання адвокатської допомоги протиправних дій щодо позивача з боку відповідача судом не встановлено, тому ст.71 ЦК України не може бути застосована, а цей договір не може бути визнаний недійсним з зазначених вище підстав.

Посилання позивача на те, що договори про надання адвокатської допомоги були фактично укладені в 2004 році, не знайшли свого підтвердження в судовому засіданні. Ці доводи спростовуються висновком суду про те, що позивач пропустив строк позовної давності на оспорювання договору від 5.01.2002 року і з таким висновком погодився позивач, оскільки рішення суду він не оскаржив.

Звернення Ковриги С.В. до прокуратури та суду щодо дій адвоката Судакова В.В., як це вбачається з матеріалів справи, пов'язані з розміром гонорару, отриманим адвокатом, який позивач вважає завищеним. Тому, важкі обставини, на які посилається Коврига С.В., не знаходяться в причинному зв'язку з укладенням договорів про надання йому адвокатської допомоги.

До того ж договори про надання адвокатської допомоги є особливими, оскільки їх укладення пов'язане саме з негативними (тяжкими) обставинами, які складаються у особи, що звертається за юридичною допомогою до адвоката.

Враховуючи викладене, підстави для визнання недійсними договорів про надання адвокатської допомоги, які були укладені між Ковригою С.В. та адвокатом Судаковим В. В. 5.01.2002 р. та 26.10.2002 року, відсутні.

Оскільки судом першої інстанції обставини справи встановлені повно, у збиранні або додатковій перевірці доказів потреби немає, однак було допущено помилку в оцінці доказів та застосуванні матеріального права, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванні з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 303, 307 п.1 пп.2, 309 п.1 пп.2,4, 314 п.2, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Судакова Валерія Валерійовича задовольнити.

В задоволенні позову Ковриги Сергія Володимировича до Судакова Валерія Валерійовича про визнання договорів про надання адвокатської допомоги від 5 січня 2002 року та від 26 жовтня 2002 року недійсними відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання законної сили.

Головуючий: підпис
Судді: підписи

ПЕРЕДРУКОВАНО З: "ИНФОРМАЦИОННЫЙ БЮЛЛЕТЕНЬ" № 4, 2006. Одесская областная коллегия адвокатов, квалификационно-дисциплинарная комиссия адвокатуры Одесской области, Одесское отделение Союза адвокатов Украины. 

Право на захист

Істотні порушення кримінально-процесуального законодавства
при призначенні та розгляді кримінальної справиі
тягнуть скасування прийнятого судом першої інстанції судового рішення

УХВАЛА
колегії суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України від 7 лютого 2006 р.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах розглянула в судовому засіданні 7 лютого 2006 р. у м. Києві кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого З. на вирок Борівського районного суду Харківської області від 25 лютого 2005 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2005 р.

Цим вироком засуджено

З., 1962 р.н., раніше не судимого,

– за ч. 2 ст. 125 КК України на 1 рік 6 місяців обмеження волі.

На підставі ст. 75 КК України З. звільнено від відбування покарання з випробуванням та іспитовим строком на 2 роки з покладенням обов’язків не виїжджати за межі України на постійне місце проживання, навчання чи роботи без дозволу органів кримінально-виконавчої системи; періодично з’являтись на реєстрацію в органи кримінально-виконавчої системи.

Постановлено стягнути з З. на користь потерпілої Д. на відшкодування моральної шкоди 2000 грн.

З. засуджений за умисне заподіяння потерпілій Д. легких тілесних ушкоджень, що потягли короткочасний розлад здоров’я, вчинене за таких обставин.

31.03.2004 р. близько 12 год. З. прийшов разом із Ш., щодо якого кримінальна справа закрита за заявою потерпілої, додому до Д., яка проживає в с. Лозова Борівського району Харківської області, і на ґрунті особистих неприязних стосунків, пов’язаних із її ставленням до його дочки, схопив Д. за шию, вдарив кулаком в обличчя, а Ш. в цей час утримував її за руки. Коли Д. почала виштовхувати З. та Ш. з будинку, З. двічі вдарив її ногою в пах, заподіявши легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я. У цей час на подвір’я домоволодіння прийшла З., щодо якої кримінальна справа закрита за заявою потерпілої, і двічі дала ляпасу по обличчю Д.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2005 р. апеляцію засудженого З. залишено без задоволення, а вирок Борівського районного суду Харківської області від 25 лютого 2005 р. щодо нього без зміни.

У касаційній скарзі засуджений З. стверджує, що його засуджено незаконно, оскільки потерпілу Д. він не бив, окрім того, його дії, вчинені 31.03.2004 р., були кваліфіковані як дрібне хуліганство, і за це він був притягнутий до адміністративної відповідальності. Також вказує, що судом допущені істотні порушення кримінально-процесуального законодавства: не був дотриманий порядок порушення кримінальної справи, він не був відданий до суду, чим порушені його права, а також суд при винесенні вироку послався на неналежні докази. В зв’язку з цим просить судові рішення щодо нього скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд.

Заслухавши доповідача, думку прокурора про необхідність скасування вироку щодо З. з направленням справи на новий судовий розгляд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.

Відповідно до вимог ст. 251 КПК України суддя, отримавши скаргу особи з проханням порушити кримінальну справу, за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочину, передбаченого ч. 1 ст. 27 КК України, в тому числі злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України, порушує кримінальну справу і призначає її до розгляду. При цьому не пізніше як за три доби до дня слухання справи підсудному повинні бути вручені копія скарги потерпілого та копія постанови судді про порушення кримінальної справи. Призначена до розгляду справа розглядається у відповідності до вимог КПК України.

Ці вимоги закону не були дотримані суддею, чим порушено право З. на захист.

Так, з матеріалів справи вбачається, що по скарзі Д. від 23.09.2004 р. про порушення кримінальної справи за ч. 2 ст. 125 КК України щодо З., за ч. 1 ст. 125 КК України щодо З. та Ш. суддя призначив справу і почав її розгляд 07.12.2004 р. без порушення кримінальної справи щодо зазначених вище осіб, в тому числі і З., та без вручення їм копії скарги.

У судовому засіданні 07.12.2004 р. головуючим не роз’яснювались права учасникам процесу, скарга Д. не оголошувалась, порядок дослідження доказів не встановлювався, Д. і обвинувачені нею особи, які, за даними протоколу судового засідання, з’явились до суду, не допитувались, а суд розпочав розгляд справи з допиту свідків, щодо яких у справі нема даних, що будь-ким із сторін заявлялись клопотання про їх виклик і допит, після чого суд оголосив перерву в судовому засіданні на 27.01.2005 р.

Тільки під час перерви суддею була винесена постанова від 15 грудня 2004 р. про порушення кримінальної справи щодо З. – за ч. 2 ст. 125 КК України, щодо З. та Ш. - за ч. 1 ст. 125 КК України, після чого підсудним 17.01.2005 р. була направлена копія постанови про порушення кримінальної справи. Про вручення підсудним копії скарги Д. в матеріалах справи даних немає.

27.01.2005р. після перерви суд продовжив розгляд справи, а не розпочав її з початку.

За заявами потерпілої Д. суд закрив кримінальну справу за ч. 1 ст.125 КК України щодо З. – постановою від 27 січня 2005р. та щодо Ш. – постановою від 24 лютого 2005 р., а відносно З. постановив вирок від 25.02.2005 р., визнавши його винним у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 125 КК України.

Таким чином, судом першої інстанції були допущені істотні порушення кримінально-процесуального законодавства при призначенні та розгляді кримінальної справи, які тягнуть скасування прийнятого судом першої інстанції судового рішення щодо З.

На зазначені порушення закону з боку суду першої інстанції не звернув уваги і апеляційний суд при розгляді апеляції засудженого З., а тому ухвала апеляційного суду також підлягає скасуванню, а справа – направленню на новий судовий розгляд, під час якого належить вручити З. копію скарги Д., з дотриманням вимог закону повно і всебічно розглянути справу, дати належну оцінку наданим сторонами доказам та доводам З., висунутим на свій захист, і прийняти законне та обґрунтоване рішення по справі.

Керуючись ст. 394 КПК України, колегія суддів

касаційну скаргу засудженого З. задовольнити частково.

Вирок Боровського районного суду Харківської області від 25 лютого 2005 р. та ухвалу колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Харківської області від 18 липня 2005 р. щодо З. - скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд в той же суд в іншому складі суду.

Звільнення від відбування покарання

Згідно з Приміткою до ст. 289 КК України (в редакції Закону України від 22 вересня 2005 р.)
матеріальна шкода визнається значною у разі заподіяння реальних збитків
на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

УХВАЛА
колегії суддів Судової палати у кримінальних справах
Верховного Суду України від 14 лютого 2006 р.

Колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України 14 лютого 2006 р. у м. Києві розглянула в судовому засіданні кримінальну справу за касаційною скаргою засудженого Ч.

Вироком Шевченківського районного суду м. Києва від 30 червня 2005 р.

Ч., 1975 р.н., громадянина України, несудимого

засуджено за ч. 2 ст. 289 КК України на 5 років позбавлення волі.

Із застосуванням ст.ст. 75, 76 КК України його звільнено від відбування покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки з покладенням на нього обов’язків не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органів кримінально-виконавчої системи, повідомляти ці органи про зміну місця проживання, роботи або навчання, періодично з’являтися до цих органів для реєстрації.

Вироком апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2005 р. даний вирок щодо засудженого у частині призначеного йому покарання скасовано і апеляційний суд постановив свій вирок, яким призначив Ч. за ч. 2 ст. 289 КК України покарання у виді 5 років позбавлення волі. У решті попередній вирок залишено без зміни.

Ч. визнано винним у тому, що він 8 лютого 2005 р., приблизно о 1 год. 40 хв., на вул. Мельникова у м. Києві незаконно заволодів належним Б. автомобілем “ВАЗ-21093” вартістю 25 174 грн. 23 коп., завдавши потерпілому значної шкоди.

У касаційній скарзі засуджений посилається на те, що він щиро розкаявся, сприяв у розкритті злочину, відшкодував заподіяну потерпілому шкоду, має неповнолітню дитину та стару матір.

Просить про зміну вироку апеляційного суду та пом’якшення йому покарання.

Заслухавши доповідача, прокурора, який визнав за необхідне скаргу задовольнити, а судові рішення змінити - перекваліфікувати дії засудженого з ч. 2 на ч. 1 ст. 289 КК України, за якою призначити йому покарання у виді 4-х років позбавлення волі, розглянувши касаційну скаргу та матеріали справи, колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Як вбачається із матеріалів справи, фактичні обставини справи так, як вони встановлені судом, не оспорюються у скарзі і підтверджені перевіреними у справі доказами.

Суд першої інстанції кваліфікував дії Ч. за ч. 2 ст. 289 КК України, як незаконне заволодіння транспортним засобом, що завдало значної шкоди потерпілому.

Апеляційний суд при розгляді справи погодився з такою кваліфікацією дій засудженого.

Однак, застосування до Ч. даної частини кримінального закону є невірним.

Згідно з Приміткою до ст. 289 КК України (в редакції Закону України від 22 вересня 2005 р.) матеріальна шкода визнається значною у разі заподіяння реальних збитків на суму від 100 до 250 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У справі з’ясовано, що засудженим 8 лютого 2005 р. дійсно було вчинено незаконне заволодіння автомобілем потерпілого вартістю 25 174 грн. 23 коп., який 18 лютого 2005 р. було вилучено у Ч., а 22 лютого 2005 р. повернуто потерпілому.

Відповідно до акту проведеної у справі судової автотоварознавчої експертизи матеріальний збиток, завданий Б. внаслідок пошкодження його автомобіля, складає 1 296 грн. 80 коп.

Заподіяння потерпілому реальних збитків на цю суму не можливо визнавати за значну матеріальну шкоду.

Виходячи з цього, вироки місцевого та апеляційного суду щодо засудженого належить змінити: перекваліфікувати його дії з ч. 2 на ч. 1 ст. 289 КК України (в редакції Закону України від 22 вересня 2005р.) та призначити за цим законом йому покарання з урахуванням ступеню тяжкості вчиненого ним злочину та даних про його особу.

Керуючись ст.ст. 394 – 396 КПК України, колегія суддів -

Касаційну скаргу засудженого Ч. задовольнити.

Вирок Шевченківського районного суду м. Києва від 30 червня 2005 р. та вирок апеляційного суду м. Києва від 30 листопада 2005р. щодо Ч. змінити.

Перекваліфікувати дії Ч. з ч. 2 на ч. 1 ст. 289 КК України (в редакції Закону України від 22 вересня 2005 р.) і призначити йому покарання у виді 3 (трьох) років позбавлення волі.

У решті зазначені судові рішення залишити без зміни.

Моральна шкода

Наслідки порушення договору позичальником, встановлені ст.ст. 625 та 1050 ЦК України, 
не передбачають відшкодування моральної шкоди.

Рішення колегії суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України
від 1 лютого 2006 р.

Колегія суддів Судової палати у цивільних правах, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом М. до Б. та М.І. про відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою Б. на рішення Оріхівського районного суду від 22 липня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2005 р.,

У червні 2005 р. М. звернулася в суд з позовом до Б. та М.І. про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що відповідачі відмовляються повертати їй борг за договором позики, чим завдають моральних страждань. Рішенням Оріхівського районного суду від 22 липня 2005 р. позов задоволено: стягнуто з Б. на користь М. 8 000 грн. на відшкодування моральної шкоди. Ухвалою апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2005 р. зазначене рішення змінено, розмір відшкодування моральної шкоди зменшено до 5 000 грн.

У касаційній скарзі Б. просить скасувати зазначені судові рішення та ухвалити нове рішення, яким в позові до неї відмовити та стягнути з М. на її користь 300 грн. сплаченого нею судового збору, посилаючись на необґрунтованість оскаржуваних судових рішень та порушення судами норм матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга підлягає до задоволення частково з таких підстав.

Судом встановлено, що 2 травня 2004 р. між сторонами було укладено договір позики, за яким М. передала Б. 1 420 доларів США, а остання зобов’язувалась повернути їх до 1 листопада 2004 р., проте своїх зобов’язань не виконала. Не виконав зобов’язань Б. за договором і М.І., який виступив поручителем перед М. за виконання Б. свого договірного зобов’язання.

Задовольняючи позовні вимоги М. та стягуючи на її користь з Б. 8 000 грн. на відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачкою, яка не виконала своїх зобов’язань за договором позики, порушено права позивачки, внаслідок чого та зазнала моральних страждань. При цьому суд керувався нормами ст. 1167 ЦК України.

Однак, зазначена норма закону регулює правовідносини, що виникають із заподіяння позадоговірної шкоди, а тому не поширюється на спірні договірні відносини.

Змінюючи зазначене рішення, апеляційний суд застосував ст. 611 ЦК України, яка встановлює правові наслідки порушення зобов’язання, в тому числі і відшкодування моральної шкоди.

Однак, відповідно до ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов’язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема і відшкодування моральної шкоди.

Наслідки порушення договору позичальником встановлені ст.ст. 625 та 1050 ЦК України, які не передбачають відшкодування моральної шкоди. Не передбачає таких наслідків порушення договору позичальником і укладений між сторонами договір позики (а.с. 15), відтак, відсутні підстави для задоволення позову.

Таким чином, судами неправильно застосовано норми матеріального права.

Ураховуючи, що фактичні обставини справи судами встановлені повно й правильно, але неправильно застосовано норми матеріального права, ухвалені в справі рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст.ст. 336 ч.1 п.5, 341, 344 ч.2 ЦПК України, колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України

вирішила:

Касаційну скаргу Б. задовольнити частково.

Рішення Оріхівського районного суду від 22 липня 2005 р. та ухвалу апеляційного суду Запорізької області від 14 вересня 2005 р. скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову М. до Б. та М.І. про відшкодування моральної шкоди відмовити.

Стягнути з М. на користь Б. 8 грн. 50 коп. сплаченого нею судового збору.

Рішення оскарженню не підлягає.

Вилучення майна з чужого незаконного володіння

Посилання тільки на висновок, зробленого на підставі візуальних обстежень,
є припущенням і не свідчать про встановлення дійсного факту.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України від 8 лютого 2006 р.

Касаційну скаргу К. задовольнити.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду від 18 листопада 2004 р. та ухвалу апеляційного суду Закарпатської області від 24 лютого 2005 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає. 

Договір купівлі-продажу автомобіля повинен укладатися в письмовій формі,
оскільки тягне за собою перереєстрацію власника автомобіля.

Ухвала колегії суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України від 12 січня 2006 р.

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України, розглянувши в судовому засіданні справу за позовом П. до К., третя особа К.П., про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності,

встановила:

У березні 2004 р. позивач, звернувшись до суду з указаним позовом, зазначав, що в 2000 році придбав у К. розбитий автомобіль за 300 доларів США. Після ремонту автомобіля, 9 червня 2003 р., відповідач видав довіреність на право керування та розпорядження даним автомобілем. Однак у подальшому П. стало відомо, що на автомобіль накладено арешт на підставі виконавчого листа в справі за позовом К.П. до К. про стягнення суми. Посилаючись на статті 220, 338 ЦК України, позивач просив задовольнити позовні вимоги.

Рішенням Барвінківського районного суду Харківської області від 15 квітня 2004 р. в задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 8 липня 2004 р. зазначене судове рішення скасовано, а позов задоволено.

У поданій касаційній скарзі К.П. просить рішення апеляційного суду скасувати, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, а рішення районного суду залишити в силі.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Апеляційний суд, скасовуючи рішення районного суду й постановляючи нове рішення про задоволення позовних вимог, виходив із того, що між сторонами відбувся договір купівлі-продажу автомобіля, а тому визнав право власності на нього за П.

Проте з таким висновком апеляційного суду погодитися не можна.

Судом установлено, що К. – власник автомобіля ВАЗ 21063, 1989 р. випуску, у 2000 р. передав указаний автомобіль у технічно непридатному для користування стані П., а останній передав К. суму, еквівалентну 300 доларам США.

При цьому договір купівлі-продажу автомобіля між сторонами не укладався.

Лише 9 червня 2003 р., тобто в день накладення арешту на автомобіль, К. видав на ім‘я П. та його дружини, П.М., доручення на право керування й розпорядження вказаним автомобілем, а влітку 2003 р. відповідач на вимогу позивача написав розписку про отримання грошей за автомобіль.

Відповідно до вимог ст. 44 ЦК України (у редакції 1963 р.) угоди громадян між собою на суму понад сто карбованців, за винятком угод, зазначених у статті 43 цього Кодексу, повинні укладатися у письмовій формі.

Договір купівлі-продажу автомобіля повинен укладатися в письмовій формі, оскільки тягне за собою перереєстрацію власника автомобіля.

Суд може визнати дійсною лише таку угоду, яка за законом підлягала нотаріальному посвідченню, але сторони уклали її без додержання цієї форми й одна зі сторін виконала її повністю або частково, а друга ухиляється від нотаріального оформлення укладеної нею угоди (ч. 2 ст. 47 ЦК України в редакції 1963 р.).

Недодержання простої письмової форми угоди, що вимагається законом, не дає право суду визнавати право власності та таку угоду дійсною у зв‘язку з фактичним виконанням сторонами умов угоди.

Однак апеляційний суд, задовольняючи позовні вимоги, указані вимоги закону не врахував і помилково дійшов висновку, що розписка К. і доручення, видане ним на право керування й розпорядження автомобілем, є договором купівлі-продажу.

Позивач, заявляючи позовні вимоги, просив задовольнити їх на підставі ч. 2 ст. 220 ЦК України, який діє з 1 січня 2004 р. Зміст указаної норми відповідає змісту ст. 47 ЦК України в редакції 1963 р. Тому вказівка апеляційного суду на те, що позивач на вказану норму не посилався, заявляючи позов, є безпідставною.

У зв‘язку з тим, що спірні правовідносини виникли до 1 січня 2004 р., районний суд обґрунтовано керувався ЦК України в редакції 1963 р. та постановив рішення згідно із законом.

Оскільки апеляційний суд помилково скасував законне й обґрунтоване рішення районного суду, рішення апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення районного суду.

На підставі наведеного, керуючись ст. 336 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України

Касаційну скаргу К.П. задовольнити.

Рішення апеляційного суду Харківської області від 8 липня 2004 р. скасувати, а рішення Барвінківського районного суду Харківської області від 15 квітня 2004 р. залишити без зміни.

Ухвала оскарженню не підлягає.